«Для мене музика війни — це рок із БТРу «Ласточка»
Роман Бочкала
«Коли висвітлюєш події із різних гарячих точок, завжди пам'ятаєш, що в кишені є come-back ticket. Всі ці війни десь далеко, ти їдеш туди на тиждень-два і все гаразд. А коли їдеш в АТО і повертаєшся звідти — розумієш, що війна нікуди не зникла і що вона в тебе вдома», — Роман Бочкала, воєнний журналіст.
В офісі організації «Стоп корупції» із корупцією борються із самого ранку. Двері громадської приймальні вже відчинені для перших відвідувачів. У Романа Бочкали, котрий є координатором цього проекту, — окремий кабінет. Під час нашого спілкування до Романа часто заходять відвідувачі, а два телефони не стихають від щохвилинних повідомлень. Здається, що громадська приймальня не там навпроти, а тут, у цьому кабінеті. Роман, однак, всіх спокійно вислуховує та навіть встигає відповідати на повідомлення.
У кабінеті журналіста все за традицією: на стінах висять дипломи та нагороди, а в кутку стоїть прапор. Що ніяк не вписується в інтер'єр — каска, яку особливо помітно на синьо-жовтому тлі позаду. Це атрибут великої частини Романового життя, яке проходить у гарячих точках. Зізнається, що любить ризик та випробування, тому займається воєнною журналістикою. Висвітлюючи військові конфлікти, Роман побував у Ліберії, Єгипті, Сирії, Косово, Абхазії, Осетії, Грузії, Конго тощо.
«Цікаво було подивитися, як це відбувається не в кіно, не в книжках, а насправді. Ця мотивація, мабуть, не дуже раціональна, не надто серйозна. Але вона природна для людини, яка любить випробовувати свої здібності», — каже журналіст. Ця цікавість виросла із ще однієї його пристрасті — тяги до подорожей, адже раніше він займався travel-журналістикою. Як і кожному мандрівникові, котрий побував у всіх провулках Європи, Романові захотілось чогось нового. Віяння Близького Сходу через це здалося ще більш заманливим.
У кабінеті журналіста все за традицією: на стінах висять дипломи та нагороди, а в кутку стоїть прапор. Що ніяк не вписується в інтер'єр — каска, яку особливо помітно на синьо-жовтому тлі позаду. Це атрибут великої частини Романового життя, яке проходить у гарячих точках. Зізнається, що любить ризик та випробування, тому займається воєнною журналістикою. Висвітлюючи військові конфлікти, Роман побував у Ліберії, Єгипті, Сирії, Косово, Абхазії, Осетії, Грузії, Конго тощо.
«Цікаво було подивитися, як це відбувається не в кіно, не в книжках, а насправді. Ця мотивація, мабуть, не дуже раціональна, не надто серйозна. Але вона природна для людини, яка любить випробовувати свої здібності», — каже журналіст. Ця цікавість виросла із ще однієї його пристрасті — тяги до подорожей, адже раніше він займався travel-журналістикою. Як і кожному мандрівникові, котрий побував у всіх провулках Європи, Романові захотілось чогось нового. Віяння Близького Сходу через це здалося ще більш заманливим.
Роман Бочкала via Facebook
«Я вважаю, що кожен журналіст має зрештою знайти якийсь свій фокус уваги, бо тем багато і не можна бути одночасно спеціалістом в кількох сферах. Все потребує певних знань, навичок. Мені вдалося знайти себе, а не хапатися за все що завгодно», — каже Роман.
Про військову підготовку
В армії Роман не служив, адже в той час навчався. Та і будувати дачі генералам, як то колись було, не хотілось. Нині він змінив думку, адже змінилась і українська армія. «Зараз у нас інша ситуація і я вважаю, що кожен чоловік має пройти військову підготовку». Загалом є чимало можливостей отримати знання у цій сфері. Самонавчання, зрештою, ніхто не скасовував. Бути воєнним журналістом, зауважує він, — це передусім практика. «У гарячих точках спрацьовують природні здібності, інстинкти і ти рефлексуєш на ситуації, які складаються. Це або є, або цього нема. Я вважаю, що стресостійкість у мене на досить високому рівні. Звісно, це не означає, що я не відчуваю болю чи страждань — ні. Але я можу бути при цьому зібраним і виконувати своє редакційне завдання».
Журналіст чи патріот?
Роман часто буває в АТО і каже, що журналістів там зустрічають, в принципі, гарно, особливо зараз. «А спочатку, коли працювали міфи про «каратєлєй», хунту, нас сприймали як сторону конфлікту, як тих, хто створює інформаційну війну. Але з цим можна працювати, це не якісь зомбі, а нормальні люди, з якими треба говорити. Вистачає 5-10 хвилин для того, щоб пояснити певні моменти, і людина починає тебе нормально сприймати. Хоча не завжди».
Я хотіла отримати просту відповідь на питання «Чому?» — чому в якийсь момент українці перестали розуміти один одного. Роман каже — простої відповіді немає: «Треба дивитися глибше — на бекграунд цих людей, на те, в якому середовищі вони жили, до чого прагнули і як вони взагалі розуміють всю цю ситуацію. На жаль, вони перебували і продовжують бути у певному вакуумі: нічого не бачили навколо, нікуди не виїжджали за межі териконів. Там і України багато хто не бачив. І коли на звинувачення «бандерівець» запитуєш, чи була ця людина на Західній Україні, чи читала щось про УПА — часто чуєш — «ні». Розумієш, що ці люди перебувають в полоні стереотипів, кліше. І це не результат місяця, а років!».
На запитання, чи може журналіст бути патріотом, Роман впевнено відповідає «Може» і ставить між цими двома поняттями знак рівності. Якщо війна у твоїй країні, ти просто не можеш бути не патріотом, — каже він.
«Я не можу не говорити про якісь речі, якщо вони є. Наприклад, про мінуси нашої армії. Це викликає гнівну реакцію наших військових керівників. Можливо, справді, супротивникові ця інформація принесе користь, але й мовчати не треба, бо генерали розслабляться і взагалі нічого не робитимуть».
Я хотіла отримати просту відповідь на питання «Чому?» — чому в якийсь момент українці перестали розуміти один одного. Роман каже — простої відповіді немає: «Треба дивитися глибше — на бекграунд цих людей, на те, в якому середовищі вони жили, до чого прагнули і як вони взагалі розуміють всю цю ситуацію. На жаль, вони перебували і продовжують бути у певному вакуумі: нічого не бачили навколо, нікуди не виїжджали за межі териконів. Там і України багато хто не бачив. І коли на звинувачення «бандерівець» запитуєш, чи була ця людина на Західній Україні, чи читала щось про УПА — часто чуєш — «ні». Розумієш, що ці люди перебувають в полоні стереотипів, кліше. І це не результат місяця, а років!».
На запитання, чи може журналіст бути патріотом, Роман впевнено відповідає «Може» і ставить між цими двома поняттями знак рівності. Якщо війна у твоїй країні, ти просто не можеш бути не патріотом, — каже він.
«Я не можу не говорити про якісь речі, якщо вони є. Наприклад, про мінуси нашої армії. Це викликає гнівну реакцію наших військових керівників. Можливо, справді, супротивникові ця інформація принесе користь, але й мовчати не треба, бо генерали розслабляться і взагалі нічого не робитимуть».
Про АТО
Із власного досвіду Роман робить висновок, що війна на Донбасі не є нетиповою. Вона чимось подібна і до того, що відбувалось, зокрема в Югославії. Пам'ятаємо, що там було багато воєн: в Косово, в Сербії, Боснії, були заворушення в Македонії, Хорватії. «Те, що відбувається у нас, схоже на те, що було у Хорватії та Боснії. От Хорватія була частиною Югославії, а стала незалежною. І після цього просербське населення утворило Сербську Автономну Область Країну. Це була знову ж таки самопроголошена республіка і підтримувала її Югославія. Тобто Хорватія мала протистояння не лише із сепаратистами, але й з Югославією. У цьому є схожість із нашою ситуацією. Але Хорватія, Югославія маленькі у порівнянні з Росією. Тому у наш більш складний випадок».
За словами Романа, у чомусь події на Сході схожі із сирійськими. Але там ситуація важча: на війні використовується більше різної зброї, зокрема, задіяна авіація. У нас, на щастя, вона заборонена.
За словами Романа, у чомусь події на Сході схожі із сирійськими. Але там ситуація важча: на війні використовується більше різної зброї, зокрема, задіяна авіація. У нас, на щастя, вона заборонена.
Страх на війні — це нормально
«Були моменти, коли хотілося поїхати з гарячої точки і більше ніколи не повертатись», — розповідає Роман. Підозрюю, що за його усмішкою приховано чимало ризикованих ситуацій та хвилювань. Не повертатися йому хотілося до Сомалі. «Дуже неприємна країна: складні люди, бруд, тебе постійно хочуть заарештувати, взяти в полон», — пояснює Роман. І з тією ж спокійною усмішкою додає: «Але минув час і я знову готовий туди повернутися! Щось схоже відчував в Афганістані у 2012 році, але півтора місяці тому знову там був».
На війні страх — це нормально і потрібно. Страх допомагає вижити, — пояснює Роман. «Нас евакуювали в Луганській області в польовий шпиталь, звідти — гвинтокрилом до Чугуєва, а вже потім машинами до Харківського військового шпиталю. Тоді велися активні бойові дії на фронті. Було багато вбитих, поранених, у гвинтокрилі не вистачало місця для неушкоджених військових. Хтось непритомний, хтось мертвий — всі один на одному.
Раптово нас почали обстрілювати, пілоти робили неймовірні віражі у небі, аби уникнути пострілів. Коли ти ризикуєш на землі, здається, що можеш щось зробити: заховатися, кудись побігти. А тут, у небі, залишається тільки чекати. Це робить дуже вразливим. Це був момент, коли я задумався: а що я тут роблю? І вояки теж казали: «Ми тут, бо виконуємо наказ. Служимо. А ти що тут робиш, навіщо тобі все це?». Хтось же має це робити…», — згадує Роман.
На війні страх — це нормально і потрібно. Страх допомагає вижити, — пояснює Роман. «Нас евакуювали в Луганській області в польовий шпиталь, звідти — гвинтокрилом до Чугуєва, а вже потім машинами до Харківського військового шпиталю. Тоді велися активні бойові дії на фронті. Було багато вбитих, поранених, у гвинтокрилі не вистачало місця для неушкоджених військових. Хтось непритомний, хтось мертвий — всі один на одному.
Раптово нас почали обстрілювати, пілоти робили неймовірні віражі у небі, аби уникнути пострілів. Коли ти ризикуєш на землі, здається, що можеш щось зробити: заховатися, кудись побігти. А тут, у небі, залишається тільки чекати. Це робить дуже вразливим. Це був момент, коли я задумався: а що я тут роблю? І вояки теж казали: «Ми тут, бо виконуємо наказ. Служимо. А ти що тут робиш, навіщо тобі все це?». Хтось же має це робити…», — згадує Роман.
Війна оголює все: і найкращі, і найгірші риси людини
На війні кожен у щось вірить, бо більше нічого не залишається. «Маю стрічечку, яку мені подарувала бабуся. Вона її десь у церкві освятила. Постійно беру її із собою у гарячі точки. Також завжди ношу жетон із іменем та групою крові», — Роман витягує та показує свій оберіг. Він із ним навіть у мирному житті.
«Я вірю в те, що люди — не звірі і до них можна достукатись, навіть якщо вони втратили людське обличчя. Війна оголює все: і найкращі, і найгірші якості людини. На війні звикаєш до того, що люди такі, якими є насправді, навіть якщо вони тобі не подобаються».
З особливою вдячністю Роман згадує про колег, з якими їздить висвітлювати конфлікти. Каже, що він вовк-одинак — любить працювати сам, але є колеги-оператори, яких він завжди радий бачити поруч із собою. «На щастя, є такі хлопці, які завжди готові поїхати зі мною, як-от фотокореспондент Сашко Клименко. Я вже не можу уявити без нього подорожі. А от чого не люблю — коли на війні влаштовують прес-тури і всі мають однакову картинку і тих самих героїв. Мені це не цікаво».
До речі, Олександр Клименко теж називає себе вовком-одинаком у всьому, що стосується роботи. Але з Романом спрацювався на диво легко. Каже, що між ними якась синергія — гарно працюють, розуміють одне одного та товаришують. Олександр не приховує свого захоплення Романом як професіоналом та просто людиною. Так, після поранення Роман весь день займався роботою. А потім у шпиталі виявилося у що у нього шалено високий тиск: «Рома настільки віддався роботі, що не зважав на погане самопочуття». Олександр каже, що на війні вони відповідальні один за одного.
«Я вірю в те, що люди — не звірі і до них можна достукатись, навіть якщо вони втратили людське обличчя. Війна оголює все: і найкращі, і найгірші якості людини. На війні звикаєш до того, що люди такі, якими є насправді, навіть якщо вони тобі не подобаються».
З особливою вдячністю Роман згадує про колег, з якими їздить висвітлювати конфлікти. Каже, що він вовк-одинак — любить працювати сам, але є колеги-оператори, яких він завжди радий бачити поруч із собою. «На щастя, є такі хлопці, які завжди готові поїхати зі мною, як-от фотокореспондент Сашко Клименко. Я вже не можу уявити без нього подорожі. А от чого не люблю — коли на війні влаштовують прес-тури і всі мають однакову картинку і тих самих героїв. Мені це не цікаво».
До речі, Олександр Клименко теж називає себе вовком-одинаком у всьому, що стосується роботи. Але з Романом спрацювався на диво легко. Каже, що між ними якась синергія — гарно працюють, розуміють одне одного та товаришують. Олександр не приховує свого захоплення Романом як професіоналом та просто людиною. Так, після поранення Роман весь день займався роботою. А потім у шпиталі виявилося у що у нього шалено високий тиск: «Рома настільки віддався роботі, що не зважав на погане самопочуття». Олександр каже, що на війні вони відповідальні один за одного.
Роман Бочкала via Facebook
Я ніколи не…
«Я ніколи не показуватиму кадри, які викликатимуть жах, негативні емоції у родичів загиблого. Завжди запитую себе, як цю інформацію сприймуть родичі бійців, як вони відреагують.
Я ніколи не закликатиму до насилля, навіть якщо це справедливо по своїй суті. Коли над тілом вбитого солдата його друзі казатимуть, що помстяться за нього — все це призводить тільки до зростання агресії. А ми, журналісти, маємо сприяти вирішенню конфліктів, а не їх загостренню» — каже Роман. І додає: «В цьому немає нічого оригінального. Це, мабуть, якісь загальнолюдські принципи».
Я ніколи не закликатиму до насилля, навіть якщо це справедливо по своїй суті. Коли над тілом вбитого солдата його друзі казатимуть, що помстяться за нього — все це призводить тільки до зростання агресії. А ми, журналісти, маємо сприяти вирішенню конфліктів, а не їх загостренню» — каже Роман. І додає: «В цьому немає нічого оригінального. Це, мабуть, якісь загальнолюдські принципи».
Війна — це не тільки війна
Війна — це також життя, але життя у іншому форматі. Люди так само готують їжу, читають, слухають музику, переймаються буденними проблемами. Тільки от відбувається все це у нечасті моменти спокою. Роман зізнається: стомлювався так, що йому було зовсім не до книг. А от яка музика йому запам'яталася: «Для мене музика війни — це рок, що лунав із БТРу «Ласточка» 95-ої бригади. З ними багато співпрацювали під час визволення Донецької області. Їздили з хлопцями в БТРі, а там із колонок слухали хороший рок».
Роман Бочкала via Facebook
Життєва філософія
«Якщо щось має статися — це станеться і снаряд летить незалежно від того, боїшся ти його чи ні. Він впаде там, де і має», — цього принципу журналіст дотримується і у мирному житті.
Рекомендує читати нариси про війну Хемінгуея, познайомитися із військовою фотографією Роберта Капи та подивитись фільм «Каджакі. Правдива історія».
Роман поспішає — запізнюється на планірку свого нового проекту, присвяченому подіям у гарячих точках. І знову дивує тим, як встигає вести кілька проектів одночасно. Каже, що головне — щоб було корисно і цікаво!
Рекомендує читати нариси про війну Хемінгуея, познайомитися із військовою фотографією Роберта Капи та подивитись фільм «Каджакі. Правдива історія».
Роман поспішає — запізнюється на планірку свого нового проекту, присвяченому подіям у гарячих точках. І знову дивує тим, як встигає вести кілька проектів одночасно. Каже, що головне — щоб було корисно і цікаво!
Наталія Кучерява
журналістка
