Зустрічаємося з Наталею на її робочому місці, – в офісі телеканалу «1+1».На ній зручні спортивні штани, футболка та куртка. За спиною – яскравий туристичний рюкзак. Лише зранку в неї була вільна годинка. Далі треба їхати знімати сюжет у Суми, потім буде нове відрядження, на наступному тижні – курси з безпеки від Міноборони. «Журналістика – професія, де треба багато працювати», – каже Наталя. Щоб отримати роботу на ТСН, вона почала працювати в 17 років.

Під час виступу перед студентами у рамках проекту ТСН «Ті, що вражають» Наталя розповідала: «Мені постійно казали, що в мене нічого не вийде. Доводилося зціплювати зуби й доказувати протилежне». І вона доводила. У 15 років вирішила стати журналістом. Зізнається, що тоді навіть не мріяла про роботу на телебаченні. А для радіо вважала свій голос недостатньо хорошим. «Не знаю, звідки в голові береться все це», – сміється Наталя, – тому обрала писати в газету».

Попри відмови батьків, вирішила вступати до Харківського університету на омріяну спеціальність. Тоді мама сказала дуже просту річ: «Наташо, у нас немає грошей». За перший екзамен абітурієнтка отримала напівпрохідний бал, за другий іспит була «четвірка». Дівчинка вийшла заплакана, й мама подумала, що їй поставили «два». «Коли я вступила, то зрозуміла, що вперше в житті у мене щось вийшло», – усміхається Наталя.

Журналістка пройшла багато курсів з першої долікарської допомоги. Вона розуміла, що в критичній ситуації того, хто врятує, може не бути поряд. Жінка пам'ятає, як у неї на руках умерло троє людей: чоловік від інфаркту в переході, один з героїв Небесної Сотні під час розстрілів 20 лютого 2014 року й 10-річний хлопчик-волонтер. Машина, в якій він їхав, злетіла з траси 29 грудня 2015 року. «У нього була проломлена голова, я нічого не могла зробити», – згадує Наталя. Хоча б раз на півроку вона намагається знову проходити тренінги. «Згадувати, відпрацьовувати навички необхідно, бо так ми тренуємо м'язову пам'ять. Я повинна у будь-якому стані вміти допомогти», – каже Наталя.

Усі курси проходила за власною ініціативою. Починаючи з 21 січня 2014 року, Наталя майже щодня тренувалася надавати першу допомогу – була членом Червоного Хреста. «Ми вчилися, як зробити перев'язку, зупинити кровотечу, винести пораненого чи зрозуміти, що в цей момент не варто виносити», – згадує жінка в інтерв'ю «Війна очима ТСН». Наталя розповідає, що наразі журналістів, які мають навички першої домедичної допомоги, дуже мало. Торік, наприкінці листопада-на початку грудня, вона проходила курс від ОБСЄ. Протягом чотирьох днів журналістів учили розпізнавати види зброї, вирв, які залишаються після вибуху. Розповідали про правила поводження у полоні. Каже, що 1-2 травня 2015 пройшла, мабуть, свої найкращі курси: «Там було багато вибухівки, ти міг бути умовно пораненим чи умовно вбитим…» Їх проводили польські інструктори за стандартами НАТО. Не пам'ятає, як вони називалися. «Я просто не забрала сертифікат, бо мене цікавили знання, а не папірці», – каже Наталя. На полігоні вона тренувалася з лікарями й тими, хто потім увійшов до другого батальйону Національної гвардії, – це майданівці, ті, хто потім стояли в Дебальцеві , в Станиці Луганській.

Саме в Дебальцеві Наталя як член Червоного Хреста проводила тренінги з медицини. Разом з іншими інструкторами вона навчала хлопців, як зробити джгут з палички та якогось клаптика тканини – дехто не вмів навіть цього. А потім зустріла їх знову десь на війні. Вони казали: «Ой, я знаю тебе. Але не з телевізора, а тому, що ти нас вчила робити джгут».

Підготовка Наталі була головним аргументом на її користь у суперечках з редакцією, коли її не хотіли відправляти в АТО. «Ти уявляєш, який буде стрес, якщо один із журналістів загине?» – запитує мене Наталя й сама відповідає: – Буде велика деморалізація колективу». Ця небезпека існує й зараз.

Першого разу Наталю відпустили на війну з однією умовою: «Далі Ізюму в Харківській області не їхати». І вони разом з оператором Андрієм Романком справді не їхали. Але там теж було багато роботи. Вони дивились, як змінюються міста поруч із зонами конфлікту, як виїжджають біженці, як туди возять хліб. Це зараз можна думати, як відправляти журналіста: є прес-офіцери, є налагоджені контакти, є лінія розмежування. А в 2014 вона була або умовною, або її не було.

Наталя згадує, як у серпні вони були в Сєвєродонецьку – центральному місті Луганської області. Каже, коли туди заїхали, було незрозуміло, чиє місто. Він був начебто український, але частину Україна вже не контролювала. «Було багато таких нюансів, коли журналісти не знали, на якій території вони знаходяться. «Зараз чітко зрозуміло: там – окуповане, тут – підконтрольне», – каже журналістка.

Редакція тоді відпускала Наталю з тим, у кому була впевнена. Тому багато сюжетів вона створила в парі з оператором Андрієм Романком.

Наталя погоджується, що війна чітко показує, якою є людина насправді. Але разом з тим віджартовується й каже, що нікого нікуди не витягала. Розповідає, вони з Андрієм відзняли серію сюжетів «Нічна варта», – переночували на шістьох різних позиціях.

Наталя пригадує, як Андрій постійно ставав навшпиньки, щоб закрити її від небезпеки. Одного разу вони їздили на обмін полоненими. Добиралися разом з військовими в МТЛБ (плавальний бронетранспортер, – Авт.) «Я лежала ближче до люку, щоб спробувати вистрибнути, якщо буде летіти щось кумулятивненьке», – з усмішкою згадує Наталя стресову ситуацію. Андрій лежав далі й, імовірно, не зміг би так швидко вибратися. Зізнається, що тоді, мабуть, найбільше боялася. Наталя молилася, хоч би нічого не сталося. Не уявляла, як би говорила тоді з його мамою.

За словами журналістки, було зрозуміло, що чоловікам-журналістам важко. Однак вони були проти, щоб в АТО їздили дівчата. Наталине керівництво тоді говорило: «Піднімайте бойових дух солдатів». «Мабуть, це й була основна причина нас (жінок) відпустити», – каже Наталя. За її словами, ніколи нікого не примушували: просилися самі, особливо після другої-третьої поїздки.

Жінка розповідає, що лише до першого відрядження там воювали якісь абстрактні чоловіки, які бігали зі зброєю у руках, у якій не зовсім розбираєшся. На другий раз ці конкретні люди вже чекали на неї. А після п'ятого-шостого разу це вже були її люди. Це для інших було статистикою: «загинули троє-четверо військових». Вона знала загиблих поіменно. І вже після котроїсь поїздки виходило, що «вбивають наших». «Цієї людини вже немає, але ти ніколи не видалиш її контакт з телефонної книги. По телевізору передають: «Обстріляли Трьохізбенку, Станицю Луганську, місто Щастя», а коли ти дивишся це вдома, то хочеться сказати: «Це наші хлопці, не чіпайте їх», – каже Наталя.

Солдати по-різному реагують на журналістів та журналісток. Дівчатам вони завжди кажуть: «Та ми звідси нікуди не підемо. Ми будемо тримати цю позицію до останнього». Бійці завжди для журналісток намагалися бути героями, як би складно їм не було. «У грязюці, у багнюці, він додому насправді хоче, але водночас хоче бути героєм», – розповідає Наталя про ставлення солдатів.

Однак це не означає, що жінці-журналісту відразу вдасться зробити якісний матеріал. Буває 50 на 50. Якщо бійці на позиціях сидять по кілька місяців і за весь час жінки не бачили, то звісно, здається, що легше. «Крім того, ми ж не кастровані, й не стерилізовані – якщо залишаєш якусь свою річ, яка пахне парфумами, то у людей ось так очі зводить», – закочує очі під лоба Наталя.

По-друге, якщо буде можливість піти знімати у якесь небезпечне місце, то військові візьмуть чоловіка, а не жінку. Або коли почнеться бій, то їй треба відразу опинитися у безпечному місці, бажано зробити це самій. Військові у цей час будуть ставати до оборони, й не треба їх відволікати.

Не завжди на передовій раді приїзду журналістів. Причина – є люди, які бояться брати на себе відповідальність. Наталі часто доводилося чути: «Ви зараз нас знімаєте, а нас потім будуть лаяти». Прес-офіцери теж заважають працювати. Вони розуміють, що на якійсь позиції у них є п'яні, – і це нормальна реакція на стресову ситуацію. Або ж людина 40 років свого життя пила, а потім підписала контракт. Вона не кине пити на війні. «Через те, що немає жорсткого відбору, такі люди продовжують займатися тим, чим звикли», – переконана Наталя. За її словами, на війні чітко видно, що там є різні верстви суспільства. «Скільки алкоголіків у нас тут, стільки й там, теж саме з наркоманами і т.д.», – каже журналістка.

Одного разу Наталя була на дні народження батальйону «Айдар». Святкували з алкоголем. Один із бійців помітив, що жінці неприємно дивитися на п'яних солдатів і запитав: «Ти ж розумієш, що на війну не бібліотекарі пішли?» Наталя вважає, що на початку пішли якраз і бібліотекарі, й лікарі, й вчителі, але були серед них і ті, хто не просто вміє стріляти в людей, має відповідну моральну підготовку й холоднокровність. А ті, хто може потім із цим жити. З усвідомленням того, що займався знищенням ворога, а не вбивством людини. Це принципові речі.

Вона пригадує одну зі стереотипних ситуацій: «Приходиш на позицію, а там махновщина: хтось не отримав форму, хтось пропив, хтось продав, хтось відправив додому. А прес-офіцер не хоче, щоб бачили, що в нього один в мультику, другий – у дубку, третій – в британці…(різновиди військової форми, – Авт.)» Був такий жарт: пообіцяли нашим бійцям на фронті видавати по чотири комплекти форми, замість двох. У відповідь солдати запитали: «А коли давали два?»

Разом з тим, Наталя часто помічала, що солдатам дуже важливо зізнатися в коханні. «Ну, не мені звичайно, – усміхається вона, – а своїм дружинам». Вони, може, років десять не казали близьким, що люблять їх. Іноді солдати думають, що вони в тому віці, коли це вже непристойно казати. Часто було таке, що її брали за руку й просили: «А можна я Галі скажу, що я її кохаю? Тільки ж ви не вирізайте, будь ласка». Або казали: «Так, «1+1» приїхав. Це знак. Можна я на камеру пропозицію своїй дівчині зроблю? Щоб коли я повернуся, вона мені точно не могла відмовити». «Я знаю, що там, на війні, багато хлопців зрозуміли, що вдома жінки, яких вони дуже сильно кохають. І вони хочуть про це сказати», – усміхається Наталя.

Вона нещодавно їздила знімати сюжет і бачила позиції, де живуть парами чоловік з дружиною. Складно віддати свого коханого на війну. «Тому й виникає проституція. Це нормальне ненормальне явище в ненормальних умовах війни», – каже вона. Журналістка не вірить у феміністичні гасла на зразок тих, що жінка може воювати нарівні з чоловіком. «Я у таких випадках запитую, чи знають люди, скільки важить артилерійський снаряд», – каже Наталя.

На війні вона бачила небагато жінок-воїнів. Серед них Лєра Бурлукова, Галинка Перлинка, Ксена. Наталина подруга з Челябінська також підписала контракт із Збройними силами України. Усі нормативи виконує, окрім підтягування. Але є й інші. По-чесному, прийшла, завагітніла, розказує всім, що воювала, а потім кидає дитину і підписує контракт. «Це її вибір, її право, але чи така гостра необхідність саме у цій жінці на фронті, – запитує журналістка й сама ж відповідає: – Без конкретно цієї жінки можна обійтись, хоча я поважаю її вибір іти воювати». Наталя переконана, щоб піти на війну, жінка має багато втратити.

«Якщо в нас жінки повинні брати в руки зброю, то це вже все, – капець», – каже журналістка. Зараз все рівно не 2014 і не 2015. Звісно, це не означає, що треба розвертатися і йти. Фронт треба тримати, але діяльність свою треба оптимізувати, діяти ефективніше. За її словами, не обов'язково з одним тепловізором їхати через півкраїни, якщо є «Нова пошта». Не треба збирати з людей останнє, щоб завезти гречку людям, у яких є тушонка і є, зрештою, гречка. Можливо, у якомусь селі ця каша потрібніша старенькій бабусі, ніж солдату, який її висипав. На думку Наталі, за три роки війни не те, щоб волонтери мали б зникнути, а держава мала б на себе все перебрати. «Це я кажу не як журналіст, а як платник податків», – каже вона. Наталя хоче, щоб війна скоріше закінчилася: «Я краще буду платити податок не на війну, а на відновлення країни».