На зустріч Георгій трохи запізнюється, про що попередив. Тож маю час перевірити техніку й продумати хід розмови.

«Привіт! Уявляєш, проспав! Вибач», ­– до столика у кав'ярні, злегка посміхаючись, підходить високий молодий чоловік. Спочатку говоримо про мене, розповідаю про проект. Тут же знаходиться перша «точка зіткнення» ­– Києво-Могилянська академія, де навчаюся я і яку закінчив Георгій.

Про студентське життя згадує з посмішкою. Говорить, що Могилянка асоціюється передусім з чудовим відрізком часу, нестандартними й цікавими людьми.

Він навчався на політології. Каже, що з самого початку хотів бути студентом Академії, бо розумів ­– тут все буде справедливо. Про студентські роки у Георгія спогади однозначні: «Було яскраво, круто й по-чесному».

Цікавлюся, як людину, яка багато років присвятила політології, доля звела з журналістикою? Виявляється, досить випадково. Більш того, Георгій зізнається, що ніколи не хотів бути журналістом. «Потрібно багато спілкуватися з людьми. Мене завжди це напружувало. Зараз я вже, звісно, навчився, напрацював певні навички. Життя змусило», - пояснює з посмішкою. Але підкреслює - спочатку великого ентузіазму до цієї професії не було.

На запитання, ким би таки бажав бути, Георгій відповідає неочікувано: «Хотів бути винахідником». Каже, ідей винаходів було чимало, та детально говорити про це не хоче: «То таке, жарти, скоріше». Та додає, що наміри мав серйозні: навіть детально розписував плани та схеми майбутніх творінь.

На другому курсі навчання пішов на стажування в програму Савіка Шустера й пропрацював там 7 років. Починав зі стажера, згодом доріс до аналітика, робив прямі включеннями й навіть проводив ефір замість Савіка. У грудні 2013 року, коли почався Євромайдан і програму закрили, залишився без роботи.

Вже за місяць після цього потрапив на німецьке телебачення. Теж випадково. Група з ARD знімала Майдан, їм не вистачало людей, які перекладали б синхрони на англійську. Георгія покликали спочатку на один день, просто допомогти. Він залишився ще на другий, третій… і так працює уже три роки.

Розповідає, що й у Німеччині є частина людей, які симпатизують Росії. В принципі, як і будь-де. Вони хоч і в меншості, але дуже галасливі. Іноді канал отримує скарги на репортажі з Донбасу. Та вже понад півроку німецькі медіа про АТО мовчать. «Вони забули давно й забили на це», - каже Георгій.

Він згадує, що востаннє знімали в жовтні 2016-го у Попасній, але це виняток - був репортаж про маскувальні сітки, які плетуть у Києві й відправляють на фронт. ARD їздили туди на один день. До того востаннє Георгій був там у лютому 2015 року, коли було загострення в Дебальцевому.

Згадуючи першу поїздку у зону АТО, у 2014 році, Георгій зізнається ­– мав піднесений настрій, робив фото у бронежилеті й «думав, що дуже крутий». Він тоді не бачив особливо нічого, окрім наслідків бойових дій: розбиті будинки й зруйновані населені пункти. Та, повернувшись додому, все ж розповідав про війну, як це страшно.

А потім, після наступних поїздок, це бажання похизуватися зникло. Пояснює, чому: «Хизуєшся тоді, коли не знаєш насправді, що це таке. Коли побачив усе по-справжньому, то бажання цим хвалитися немає зовсім».

Зважаючи на освіту Георгія і його чітку позицію стосовно політичної ситуації в країні, не можу не запитати, чи не думав він про кар'єру політика. Відповідь однозначна: «Не дай Боже! Не хотів би працювати у політиці ніколи. З журналістів виходять найбільш продажні й нечесні чиновники. За рідкісними винятками. От займатися чимось корисним для суспільства я пішов би, але я не хочу ніякої влади політичної».

Військовий журналіст ­– професія, яка приносить хвилювання не лише самому медійнику, а й його рідним. Батьки Георгія не є винятком ­– хвилюються, іноді сварять. Але намагаються зрозуміти, що це ­– його робота, яку він мусить виконувати якісно.

Ще влітку 2014-го Георгій свою поїздку на Донбас їм пояснював так: «Якщо я не поїду туди, то німцям ситуацію покажуть Russia Today Deutsch (німецькомовна версія RT, - Авт.). Тобто, або їду я, або не буде об'єктивної інформації звідти».

В Іловайськ журналісти планували їхати на один день ­– зняти частину спецоперації, тому батькам тоді Георгій збрехав, що їдуть у Краматорськ, де вже було безпечно. А говорити довго не може, бо дуже завантажений (спеціально вибирав час для дзвінків поміж обстрілами).

Каже, вони тоді були впевнені, що одразу виїдуть і про те, що їм доведеться провести там шість днів, ніхто й не думав. Згодом стали з батьками грати у своєрідну гру: вони знають, де Георгій, і не питають, а він знає, що їм про це відомо, і мовчить.

28 серпня уночі (напередодні «зеленого коридору», який був наступного дня, - Авт.) зідзвонилися з батьками, Георгій повідомив, що їм дадуть коридор і всі виїдуть. Коли вибралися, передусім попередив їх, що ось-ось по телевізору підуть страшні новини, але він уже в безпеці.

Георгій зізнається, що тоді не так лякала власна небезпека, як думки про те, що, якщо з батьками щось трапиться через це, чи зможе собі пробачити. Коли нарешті зустрілися в Києві, батько передусім запитав: «Ну як тебе занесло в той Іловайськ? Що тобі не вистачало?». Каже, сварив, але був радий, що повернувся, що живий.

Звісно, розмова не могла не зачепити найболючішої теми – «котла» та виходу з нього. Георгій згадує насамперед про «зелений коридор» з Іловайська: «Це було абсолютно несплановано, якість хаотично-істеричні реакції. Уявіть собі: дві колони, по понад сто одиниць у кожній, попереду ­– танки й БМП, далі – автобуси, легкові автомобілі, хтось їхав на мотоциклі з коляскою. І от ця колона, за якимось наказом всім гамузом починає рухатися. Все, що є ­– вперемішку».

Журналісти на своєму «Infinity» намагалися «сховатися» за бронетехніку. Георгій пояснює, що це – природна реакція, ти намагаєшся хоч якось захиститися. Хоча в цьому особливого сенсу не було, бо обстрілювали колону з усіх сторін.

Вирватися з цього пекла вдалося дивом – з чотирьох журналістів було поранено лише одного, Макса Левіна, який керував авто. Кілька куль потрапили в машину, але серйозно не пошкодили її.

Лише через рік після подій в Іловайську Георгій пройшов курси підготовки військових репортерів у Лондоні: з практикою надання медичної допомоги, вибухами тощо. Улітку 2014-го мав тільки досвід виживання в екстремальних умовах: в юності Георгій був членом клубу «Компас», де цьому навчали. Спочатку їздив туди як відвідувач, згодом почав там працювати, був навіть командиром загону. Набуті навички дуже знадобилися в Іловайську. Наприклад, знав, що, поки немає води, не можна їсти.

Тоді закінчувалися запаси. У спортзалі школи, де був командний пункт частини українських військ, поранених ставало все більше, і вивезти їх не було змоги. Тоді лише частина Іловайська була підконтрольна українським військам й єдиним джерелом води для них був колодязь, та невдовзі і він став непридатним для користування. Закінчилися і препарати для дезінфекції води. Залишалося лише півпляшки каламутної солоної води для всіх. Георгій згадує, що це був момент морального вибору: пити чи не пити. Так і не пив.

Їжі також не мали: збирали картоплю і помідори на городах. Місцеві жителі не заперечували, бо більшість із них ховалися у школі ­– біля військових безпечніше.

У підвалі депо, де перебували журналісти, було ще 47 місцевих жителів. У всіх – абсолютно різні версії щодо тих, хто стріляє, й погляди на цю війну теж відрізняються.

Георгій каже, що іноді доходило до абсурду. Один із українських військових, які переважно були російськомовними, спілкувався з місцевим дідусем, мовляв, він же не ворог, дітей не їсть, нічого поганого не робить. Який же він каратель? А той йому: «От ви ­– хлопці нормальні, а за вами ідуть справжні карателі».

Та найбільше Георгієві запам'яталася історія старенького, якого привезли до підвалу депо вже важкопораненим. Йому надали допомогу батальйонні медики й мали вивозити з «трьохсотими» військовими. Поруч постійно була дружина, яка плакала безупину. Гоша згадує: «Я цю жінку не забуду ніколи. Їй близько 60 років. Її очі – це те, що не забувається. Це ­– абсолютна порожнеча, там вже абсолютно нічого нема, навіть болю».

У самому Іловайську й до війни життя нормального не було, за словами Георгія: «Місто депресивне було і раніше. Коли зайшли українські військові, то люди, які сиділи у підвалі, попросили їх відкрити магазин, щоб води взяти, поїсти. Його наповнення не може не дивувати й багато говорить про це місце: різні крупи, солодощі й... нереальна кількість дешевого алкоголю. Практично половина магазину – алкоголь. Не знаю, що там зараз, але, мабуть, нічого хорошого».

Згадує Георгій й про те, як у липні 2014 року працював у Донецьку, коли там вже була «ДНР». Вони поїхали знімати зруйновані райони неподалік аеропорту. Біля одного з будинків Георгій виходить з мікроавтобуса з мікрофоном (логотип АRD: на синьому тлі ­– біла одиниця, схожий на російський Перший канал). Під будинком на лавочці сидить старенька бабуся, з паличкою. Вона бачить цей мікрофон і починає галасувати на всю вулицю: «Русские, сволочи, валите отсюда! Зачем вы приехали?!», - на Гошу кричить. А він їй: «Бабушка, бабушка, не кричите! Мы ­– не русские, мы – немцы!». Комізму ситуації додає те, що знімальна група була у військових касках. Старенька продовжила кричати, звісно – місцеві сприймають появу російської знімальної групи, як знак біди.

У той район навіть пожежні машини не доїжджали ­– надто близько до лінії зіткнення. Коли знімальна група підійшла до обгорілого будинку, він ще тлів. Сусіди самі всю ніч відрами гасили його, ніби у позаминулому столітті. Георгій каже, що, попри все це, господар тримався спокійно. Говорив про одне: людину, яка натиснула кнопку тієї ракети, змусив би будувати цей дім так само, як він його будував 10 років. Чоловік нікого конкретно не звинувачував.

Потім прийшов його друг і почав галасувати: «Посмотри, что фашисты наделали, нацики эти, бомбят мирное население!». Вулицею йде інша жінка й починає вже на нього кричати: «Какие фашисты? Ты что не знаешь? Это все Путин!». Поки вона показує уламки, інша бабуся обурливо звертається вже до неї: «Заткнись, дура, это все нацики! Это они стреляют! Что ты начинаешь!». При цьому всьому, бабуся на лавочці продовжує проклинати знімальну групу ARD, думаючи, що вони ­– російський телеканал.

Георгій міркує: «Хіба можна уявити собі, як десь в Секторі Гази люди просто так стоять на вулиці біля будинків і сперечаються, хто в них стріляє: Ізраїль чи Хамас? Це неможливо». І робить висновок, що все це є доказом того, що конфлікт не має етнічної, релігійної чи мовної складової. Лише політична пропаганда.

Згадує і про спілкування з так званими ополченцями. Коли зі знімальною групою їхали на місце падіння Боїнга МН17, дорогою минали невеличкий блокпост сепаратистів. Старший там почав інтерв'ю українською мовою, щоб довести, що він – місцевий (вони ображаються, коли кажуть, що тільки росіяни «по той бік»). Потім переходить на російську і, дивлячись в очі, каже: «Вот почему я вышел сюда? Я должен был выйти! Потому что на меня идут фашисты и войска НАТО, как я могу не защищать свой дом?».

«Цей чоловік так дивиться на тебе блакитними очима й ти розумієш, що ця людина, напевне, сама собою непогана. Тобто, міг би з ним сісти горілки випити. Але він абсолютно «промитий». І думаєш, чи ти хочеш, щоб він загинув, чи ні. От я розумію, за що воює Україна, але за що воюють там, я не знаю», - додає до сказаного Георгій.

Він зізнається - на території «ДНР» іноді відчував себе шпигуном: хоч і був у складі німецької групи, але прописка в нього київська. Наголошує: тут потрібно максимально свої погляди не виказувати й у розмовах займати нейтральну позицію, що дуже важко. Є люди, які відверто провокують, як от один з місцевих жителів, який промовив таку фразу: «Це все оці фашисти і нацисти у Києві влаштували, але я знаю, що це не лише вони, у них за спиною стоїть Вашингтон і оця «обезьяна Обама». Тобто людина почала з фашистів, а закінчила «обезьяной Обамой».

Георгій зробив спробу раціонально проаналізувати це речення, але зізнається, що це в нього так і не вийшло: «Укласти в одну логічну схему все це не зміг. У цей момент у мене зламалися всі мікросхеми у голові і я щось йому сказав різке. Після цього ми ледь виїхали звідти, бо він був дуже агресивний».

Георгій зізнається, що останнім часом майже не відпочиває: «Я – фрілансер. Зараз якийсь такий період у житті, коли немає вихідних. Хоч я і співпрацюю з німцями, та постійно маю бути в Києві і слідкувати за тим, що відбувається. Тому що, якщо щось десь станеться, то я маю про це повідомити й поїхати відзняти». Але любить читати, чим і займається у вільний від роботи час.

За тему читання неможливо було не зачепитися, отже Георгій розповідає про останні книжки, які його вразили, і які він порадив би прочитати. Зізнається ­– має звичку читати по кілька книг одночасно. Наразі це – Сергій Плохій «Последняя империя: Распад Советского Союза» і «Брама Європи» цього ж автора. Каже, що подобається нестандартні і, що важливо, проукраїнські погляди автора.

Паралельно читає Ромена Гарі «Життя попереду». Радить прочитати також Олега Сєнцова: «Купите книгу, она смешная».

Про хобі з Георгієм поговорити не встигли, тож вже його товариш та колега Іван Любиш-Кірдей допоміг відкрити його ще з одного боку: він грає на барабанах й, зі слів друга, робить це дуже круто.

Іван, серед багатьох характеристик Георгія, особливо виділяє його позитивний погляд на життя: «Гоша – великий оптиміст і цим оптимізмом він запалює. Після спілкування з ним, на душі завжди світло й легко».

Не можу не погодитися. Більш того, ця теза прекрасно ілюструє завершення нашої з Георгієм розмови, хоч мова і зайшла знову про Іловайськ, вірніше, про життя Георгія після нього. Він зізнається, змінилося все: «Я живу своє друге життя. Воно - зовсім інакше, ніж попереднє. Те, що було в першому житті (ще до Майдану) – нереальне, наче книжку читав».

Георгій підкреслює позитивні зміни: «Починаєш більше любити життя і менше звертати увагу на дрібниці. Якось на кухні сидів, це було через 3-4 місяці після виходу з «котла», й дуже радів, що бачив на столі чашку. Звичайна чашка, але це була справжня й дивна радість».

На завершення Георгій додає, що життя – повне радісних моментів, просто варто навчитися це помічати й цінувати: «Навіть коли щось іде не так, віра в краще є важливою, вона рятує».