Перший саме воєнний досвід був у Іловайську: «Це не була свідома поїздка в місце воєнних дій. Воєнна журналістика — це круто і престижно, але в мене такої мети не було». Знімальна група ARD разом із батальйоном «Миротворець» поїхала у майже звільнений Іловайськ, до якого українські силовики увійшли 18 серпня. Навмисного завдання відзняти бойові дії редакція перед журналістами не ставила: мали показати, як військові облаштовуються в місті, ставлять блокпости.

Їхали на звичайному автобусі, припасів мали на один день. На місці батальйон «Херсон» повідомив, що Іловайськ в оточенні. Там журналісти залишилися на 5 днів.

Про події 24 серпня 2014 року згадує і колега Івана, журналіст каналу ARD Георгій Тихий:«Опівдні того дня у нас з Іваном була найкоротша, найфатальніша і найщиріша «нарада» на двох. За правилами ARD, будь-які переміщення у зоні бойових дій можливі лише з добровільної індивідуальної згоди кожного члена групи. Ми стояли посеред дороги у «зеленці». Далі шлях був тільки до самого Іловайська або назад.

Відповідь була моментальною. І ми поїхали (сподіваючись, на півдня). І потрапили в оточення без можливості полишити розірване навпіл місто, де не вщухали вуличні бої і майже не припинявся нищівний артилерійський обстріл. Це було справжнє пекло на землі. І у цьому пеклі я бачив також найбільшу любов — некорисливу, братерську любов людей один до одного. Такої я не бачив у житті ні до, ні після».

Першу ніч провели у вагоні потягу в депо, де в разі мінометного обстрілу мали ховатися в ремонтні ями. Наступні ночі — у підвалі школи разом із батальйонами, місцевими мешканцями і покинутими тваринами. Харчувалися в основному військовими сухими пайками та з городів покинутих будинків поблизу школи. З перебоями працювала лише одна колонка і вода була, скоріше, технічна. Але всі пили — позаяк жарко було…

Дружина Івана Марія Семенченко згадує, як переживала ті самі дні у Києві: «Іван дзвонив щодня, говорив коротко, що все добре. Потім почав дзвонити рідко, а згодом і зовсім перестав. Лише одну смс прислав, а далі був поза зоною. Якраз замикався Іловайський «котел». Інтуїція одразу сказала мені, що Іван десь там. Згодом, перед самим виходом, він зателефонував і дуже коротко сказав, що так, він в Іловайську, все добре з ним. Тоді багато хто телефонував рідним – на випадок, якщо не вийдуть живими. Своєрідне прощання».

29 серпня 2014 року вночі Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні. Умова — вихід має відбуватися без зброї. Проте організовані колони українських військових, що виходили з міста, обстрілювали.

Іван та інші журналісти дві години чекали, щоб почати рух зеленим коридором. Коли впали перші міни, зрозуміли, що коридор не такий вже й зелений. Оператор згадує, як намагався знімати з машини. Всю увагу скерував на те, щоб налаштувати камеру і не помічати того, що відбувається навкруги.

Тієї п'ятниці четверо українських журналістів — Макс Левін (LB.ua), Маркіян Лисейко (Укрінформ), Іван Любиш-Кірдей та Георгій Тихий (ARD) на власній машині вирвалися з оточення в Іловайську — пережили другий день народження.

Георгій Тихий згадує про виїзд із передмістя Іловайська:«Навколо — військова техніка, вантажівки, машини з військовими, все впереміш рине вперед, у коридор смерті. Я повертаю голову направо у вікно і бачу апокаліптичний пейзаж. Картинку без звуку, бо вікна зачинені, а двигун реве. Там, у вікні, скільки вистачає зору, безмежне поле, яке вибухає. Всюди, наче квіти смерті, ростуть стовпи грунту і диму від падінь ракет «Градів». Декілька секунд я не міг повірити, що це правда, не сон. І тут само сидить справа від мене Ванька. Ми обидва інтуїтивно нахиляємося, аби зменшитися у розмірах хоч якось, зайняти якомога менше площі у цьому пеклі, повному смерті, вогню і металу. Що робить мій Ванька? Нахилившись під вікно, він натискає REC і випростовує наверх руку з камерою. Так, із піднятою рукою, він їхав майже всі ті півгодини, що ми під обстрілом виїжджали до безпечної території. Навіть тоді, коли кулі почали літати крізь салон і у машині розліталися вікна. Цей моторошний запис досі є.

Іван не любить рефлексувати щодо цих та інших подій. Каже, він людина не філософського складу розуму. Але згадує, що під час перебування в оточенні почуття страху було завжди.

«Командир батальйону "Донбас-Україна" В'ячеслав Власенко перед Іловайськом сказав нам, що переважну більшість своїх бійців втратив через те, що у них зникло відчуття страху. Ми зайвий раз намагались не наражати себе на небезпеку, не виходити на відриту місцевість. Якщо почули підозрілий свист — краще впасти на підлогу і нехай потім сміються, зате залишишся живим».

«Ми знімаємо і військових, і цивільних. Тих, хто підтримує Україну і тих, хто не підтримує. – розповідає Іван. – Маємо почути і записати різні думки, різні погляди. Непогано було би давати людям більш цілісну картину, висвітлюючи й іншу сторону конфлікту. Можливо, якби всі побачили, що там відбувається, це прискорило б розвиток подій. Але я не вважаю, що з бойовиками можна домовлятись і не довіряв би їхнім гарантіям безпеки».

Іван Любиш-Кірдей підтримує зв'язок із багатьма героями, що потрапили в поле зору його камери. Через десять днів після розстрілів на Інститутській він записав інтерв'ю учасника тих трагічних подій Рейінбая Мадемінова. А влітку 2014 року, коли вже знімав у зоні АТО, зустрів Рейінбая в одному з добровольчих батальйонів. Дружні стосунки склалися і з художником Олександром Мельником, якого під час Революції Гідності легко було впізнати за картиною «Бачу справи твої, людино!», на якій зображено очі Господні.

Товаришує Іван і з багатьма бійцями із батальйону «Миротворець». Та найдовша історія пов'язує його з добрим другом Геннадієм М'ясоєдовим, який без сну і відпочинку з 18 по 21 лютого оперував людей на Майдані, а згодом у складі медичної команди швидкого реагування «Вітерець» поїхав медиком-волонтером на Донбас.

Іван Любиш-Кірдей з Геннадієм М'ясоєдовим провели чотири дні під Дебальцевом. Вивозили поранених. В останній день практично не вилазили з підвалу — місто бомбили «Градами». «Увечері рвонули до лікарні, віддали поранених, почистили машину від крові. Почали заводити — а вона не заводиться ніяк. Водій заліз під капот і побачив, що ця машина взагалі не придатна, щоб їздити. Він тоді сказав: "Этого не может быть, потому что этого не может быть никогда". Неймовірно, що ми доїхали на цій машині в інше місто. Нормально доїхали, заглушили. А ця машина потім навіть з території лікарні не змогла виїхати без евакуатора».

Їздив знімати цивільних і в передмістя Горлівки — селище міського типу Зайцеве, яке належить до «сірої зони».

«Перебування в зоні бойових дій змінює всіх, – вважає він. – Я переглянув свої погляди щодо людей, дружби, стосунків з близькими. Почав більше любити сім'ю, своїх рідних. Сім'я — це найпрекрасніше, що є взагалі на світі. Це найбільш гостро відчувалося, коли там перебуваєш, коли пишеш якісь смс з підвалу».

Чи можна бути неупередженим, коли висвітлюєш війну у своїй країні? За словами Івана Любиш-Кірдея, це «страшно важке запитання». «Об'єктивність журналіста — дуже суб'єктивна річ, — задумливо каже він, — Розумієте, щоб висвітлювати неупереджено, потрібно враховувати думку іншої сторони. А я її не визнаю».

Оператор признається: бувають моменти, які краще не показувати. Це окремі випадки. «А в цілому об'єктивність — це запорука успішного матеріалу. І якщо в українському війську є якісь проблеми, це треба показувати. Таким чином журналісти змушують змінювати ситуацію на краще», – переконаний він.

Іван каже, що помітив велику різницю в роботі на вітчизняне і зарубіжне ЗМІ — в обговоренні матеріалу, підборі спікерів, організації зйомок… Причина? І обсяг фінансування, і досвід. «У них є чому повчитися. Але це не докір українській журналістиці — і в нас є професіонали, які знають, чого хочуть».

Говоримо про українських журналістів, яким варто віддати належне у професії. Насправді, перелічувати можна довго. «Журналісти забирають — і це справедливо — усю славу. Але я би ще хотів відзначити і операторів, які працюють в гарячих точках, і водіїв. Мені дуже подобається практика, коли в титрах до сюжету вказують водія — дякують, що вчасно довіз, не побоявся обстрілів…».

Попри всю любов до професії і важливість «картинки» у телевізійному сюжеті, оператор вважає, що головний — журналіст. Саме він відповідає за результат. «Я страшно не поважаю операторів, які ставлять питання інтерв'юйованому або кажуть досвідченому журналісту, що чогось знімати не будуть, бо це нецікаво». Але підказати можна: як відзняти і обіграти історію так, щоб це додало переваг задуму журналіста.

Професійний оператор, пояснює Іван Любиш-Кірдей, має на підшкірному рівні відчувати, де йому варто опинитися з камерою, з яких саме дверей вийде потрібний спікер і коли варто натиснути кнопку REC. «Та найскладніше у роботі — це чекати. Подій, звісток, будь-якої інформації. Це страшно вбиває, бо я гостро відчуваю час».

Чи має оператор бути непомітним? Так, обов'язково. «Бачите? На мені немає яскравих кольорів», — Іван показує на свій одяг. А ще оператор завжди має бути захоплений темою, інакше жодна майстерність не допоможе.

«Я шість років знімаю програму про футбол, але цим видом спорту взагалі не цікавлюсь. Тут грає роль професіоналізм журналістів. Вони так ставлять завдання, так надихають на зйомки, що мені хочеться втілювати їхні задуми».

Натхнення натхненням, але робота виходить одноманітна. Іван Любиш-Кірдей каже, що хотів би знімати докуменалістику або ігрове короткометражне кіно:«Я десять років знімаю для новин. Різні теми, але розвитку немає. Хотів би спробувати попрацювати з режисерами-початківцями і реалізувати їхні творчі задуми».

Близькі і колеги Івана переконані, що його бажання справдиться. «Він давно переріс те, чим нині заробляє на життя – зйомками футболу. Поки можливості знімати кіно йому не випало, але він шукає її. Я знаю, що в нього все вийде», — каже Марія Семенченко. А Георгій Тихий додає, що з радістю знімав би документальне кіно і разом з Іваном: «Тільки щось мені підказує, що і воєнні наші зйомки ще, на жаль, не вичерпані».

17 липня 2016 року в Івана Любиш-Кірдея і Марії Семенченко народився первісток — донька Олександра. Іван не втомлюється повторювати, що родина зараз є його найбільшою віддушиною.

29 серпня 2016 року, через два роки після щасливого повернення Івана з Іловайська, Марія пише:

Іван з Марією час від часу працюють разом як журналісти. «Я вдячна Івану, що він завжди погоджується на мої ідеї, готовий витратити час і зняти для мене відео чи фотографії. Ми працюємо як колеги, а не як сімейна пара, тобто в нас абсолютно робочі стосунки. Коли монтуємо відео, можемо дискутувати і сперечатися, наводити свої аргументи і шукати рішення. Але це все лишається у нашій професійній площині, ми не переносимо це у площину особистих стосунків», — розповідає Марія.

У вільний час Іван Любиш-Кірдей грає на баяні. «Зараз граю для себе, але це шлях в нікуди насправді. Бо треба грати для людей».

Разом із Геннадієм М'ясоєдовим (фронтмент гурту «Калєкція», медик-волонтер, з яким Іван їздив у Дебальцево — Ред.) вони хочуть записати дитячі пісні в рок-н-рольному стилі: «Я палкий прихильник усього українського — розумного і милого. І мене страшно дратує, коли на дитячих майданчиках в торговельних центрах грають пісні з російських мультфільмів. І дасть Бог, в якомусь майбутньому, запишемо ці пісні, зробимо аранжування хороше». Та це тільки в планах: Геннадій працює на двох роботах, у нього двоє дітей і вибратись на якусь репетицію — просто катастрофа. А репетиції мають бути регулярними.

Іван страшенно любить природу. Вважає, що пейзажі — це найкращий жанр. Багато подорожує, любить ходити в гори.

«Моє улюблене місце в Києві — це урочище "Чорторий". Там на мене чекають прекрасні тумани, які намагаюсь не пропускати. Буває таке, що приїжджаю з кількаденного відрядження, після ночі в купе з сусідами, які не дають спати; як їду через міст і бачу, що тумани, завжди беру фотоапарат, велосипед і їду на природу».