Кореспондент «ТСН» Олександр Загородний не вважає себе військовим журналістом: «Просто зараз такий час – у нас війна. Треба її показувати». На прохання поспілкуватися відповідає швидко. Уточнюючи час зустрічі, про кінець тижня зазначає: «Так далеко у майбутнє не зазираю». Домовляємося на середу – тоді в Олександра чергування. Уже коли підходимо до офісу «1+1», він телефонує і просить вибачення – щойно поїхав на прес-конференцію, але обіцяє швидко повернутися. Починаємо розмовляти у невеличкій кімнатці поблизу ньюзруму «ТСН».

«За останні півтора року війна українцям набридла, комусь уже важко… Після всього негативу, якоїсь сірості, неприємних новин їм хочеться чогось іншого. Я їду, щоб «достукатися»: у нас за п'ятсот кілометрів рвуться снаряди. Якось це донести, інколи нагадати. Це не означає, що я хочу людей повернути: «От, дивіться, тут іде війна». Просто хочеться, щоб вони не забували».

Удома на нього чекають дружина і донька. Але журналіст змінює затишну домівку на життя в польових умовах, нерідко коштом власного здоров'я, щоб робити свою важливу справу. Для нього працювати на війні – це як «завдання кожного чоловіка» і «велика пригода, яку треба пройти».

Поки ми розмовляємо, повз кабінет із прозорими стінами проходить телеведуча Алла Мазур, вітається: «Це вона мені помахала», – усміхається Олександр. У десятому класі він вперше побачив свою землячку на телеекрані. Учителі пишалися нею, тож хлопець вирішив і собі податися у журналістику. Не заради слави, а щоб і за нього «хтось так щиро потішився». Він народився у маленькому селі Черкасівці «без асфальту і сільської ради» на Хмельниччині і ходив до школи у сусідній Зіньків за сім кілометрів. Мине двадцять років – і Сашко об'їздить понад шістдесят країн світу, зокрема, побуває на Північному полюсі, зробить сотні матеріалів від музики до космосу та авіації з різних місць. І пишатися ним будуть щонайменше глядачі, які нерідко впізнають Олександра на вулиці і дякують за сюжети.

Але Олександр працює не заради подяки. Він розповідає історію про Настю Овчар – дівчинку, яка врятувала свою сестру із полум'я, але при цьому сама отримала страшні опіки – обгоріло близько 90 % шкіри: «Вона була у такому стані, що наші лікарі сказали, що її не врятують. А оскільки ми робили багато таких гострих сюжетів, зрештою, президент виділив літак, американці погодилися лікувати. Дівчинку вилікували, вона живе, вчиться в інституті на третьому курсі». Але зустрічатися з героями своїх сюжетів заради якоїсь подяки, на думку журналіста, зайве: «Мене тоді обурювало, що у нас така велика країна, а ми не можемо врятувати якусь маленьку дівчинку. От вона зробила подвиг, а ми для неї не скинемося навіть грошима. Я робив для себе, тому що це обурювало, і для глядачів. Мені було важливо, щоб вона врятувалася, але я не робив, щоб через десять років мені подякували».

Серія сюжетів про Настю – це радше виняток. Каже, що навіть коли доводиться робити сюжет на одну й ту ж саму тему, то намагається вибудовувати його по-іншому, аби журналіста не звинуватили у «плагіаті самого себе». До роботи кореспондент ставиться відповідально. І кожен сюжет для нього – це передусім творчість. Він не визнає схем і шаблонів, які можна використовувати багаторазово, бо кожен матеріал є неповторним: «Якщо в мене будуть ці схеми, я вважатиму, що це все для мене у журналістиці. Не можна напрацювати схем, не можна вкрасти чужі ідеї, не можна підгледіти… Я не можу навіть відкрити свій старий текст і подивитися, як там. Мушу вистраждати оцих сім рядочків».

Олександр зізнається, що не любить «прив'язуватися» до своїх героїв і робити про них «серіали». Каже, що герої його сюжетів часто стають досить критичними глядачами. Запитую, чи скаржилися вони на сюжети. Єдина претензія – це те, що «мало показали». Та журналіст каже, що загалом уникає конфліктів. І це не дивно: знайомі називають Сашка «добряком».

Олександр зізнається, що не любить «прив'язуватися» до своїх героїв і робити про них «серіали». Каже, що герої його сюжетів часто стають досить критичними глядачами. Запитую, чи скаржилися вони на сюжети. Єдина претензія – це те, що «мало показали». Та журналіст каже, що загалом уникає конфліктів. І це не дивно: знайомі називають Сашка «добряком».

Про вибір тем кореспондент каже, що у колективі «ТСН» не завжди вдається взяти те, що хочеться, тож доводиться робити щось цікаве із будь-якої теми, а ще – показувати війну так, щоб про неї не забували: «Моє завдання особисто як журналіста – зробити так, щоб не перемкнули, щоб глядач залишився на ці дві з половиною хвилини і дивився».

Кореспондент робить сюжети про все: музику, космос чи авіацію. Але зізнається, що описати концерт важче, бо необхідно підібрати слова: «Тут така гарна музика, а в тебе он такі прості слова. Треба це все якось зіграти». Каже, що з фронту навіть не сюжети, а якісь «замальовки» – все, що бачиш, те і пишеш, оскільки працювати доводиться дуже швидко. Їх легко писати, але важко знімати.

– В умовах війни, коли важко знімати, напевно, непросто дотримуватися журналістських стандартів?

– Ні, тут або вони є, або їх нема... Війна – це річ складна… Це означає, що завжди у Донецьку чи Луганську будуть звинувачувати нас, що ми робимо брехливі сюжети. Так само і ми ставимося до їхніх матеріалів. Ти робиш і маєш робити все чесно, правильно. Списувати на свої емоції не вийде…

– У висвітленні війни часто українські військові журналісти показують успіхи армії, перебільшуючи їх. Інші, навпаки, схильні показувати негативні нюанси. І тут дуже важко знайти баланс. Як знаходите цей баланс ви?

– А тут і балансу не може бути. Я навіть знаю по нашій редакції, хто показує більше успіхи, а хто невдачі. Це залежить від нашого сприйняття. Які ми за характером, як ми сприймаємо цей світ. Ми ж такі самі люди, як і всі… Єдине, що професіоналізм у тому й полягає, що незалежно від того, хто ти – песиміст чи оптиміст, який у тебе настрій, чи у тебе болить зуб, голова і нирки, – мусиш робити об'єктивний сюжет.

Здається, коли він заглиблюється у спогади, то стає похмурішим і старшим на вигляд. Каже, що не належить до чоловіків, які можуть говорити про війну годинами.

Олександрові хтось телефонує. Він знімає слухавку і чемно просить перетелефонувати, а потім з усмішкою запитує, чи ще багато питань, аби знати, як довго відповідати. Перебираючи ручку, далі міркує уголос про об'єктивність у журналістиці: «Знаєте, є така фраза від екскурсоводів. Вони кажуть, що не можна про все розказати. От люди приїжджають до Риму, якому кілька тисяч років. І що – розказати про все? Хороший екскурсовод не той, який чогось недоказав, а той, з розповіді якого не можна чогось викинути. Чи є об'єктивним екскурсовод, який проводить разові трьохгодинні екскурсії Римом? Історія налічує тисячі років, десятки томів. Можна про кожного імператора розказувати двадцять томів. А чому він обрав тих, а про цих не розказав? Він екскурсовод, йому це цікаво. Дуже часто так ми, журналісти, подаємо: нам це цікаво. І коли звинувачують, що ми чогось недоказуємо або упускаємо, – ми люди, і розказуємо те, що вважаємо цікавим для глядача».

Під час розмови Олександр переважно серйозний і зосереджений. Утім його сюжети, зокрема про війну, досить експресивні. Він пояснює: «Звичайно, емоційність – це не дуже добре. Коли ми робимо про війну десь далеко, то можемо робити це беземоційно. А коли це у твоїй країні, то важко ці емоції стримати. Я завжди наводжу приклад: коли ми бачимо, що якийсь чоловік ображає словесно якусь жінку, і то ми не завжди спокійні. А коли це твою маму ображають – ти що, будеш толерантний залишатися, закликати його до порядку?.. Не можна від своїх емоцій повністю відмовитися».

Запитую, чи вдається йому підвищувати бойовий дух солдатів.

– Коли я вперше заїхав у Донецький аеропорт без оператора (бо я не готовий був брати відповідальність ще за його життя), і коли мене тоді побачили бійці «Правого сектора» і дев'яносто третьої бригади, у них було, знаєте, таке піднесення. Вони кажуть: «О, якщо до нас ще й преса приїхала, то значить, не все так погано. А ми то думали, що нас усі забули і нас тут розстріляють. А раз преса є – це ж добре».

– Ви вказували, що там панує особливий гумор, який допомагає боротися зі страхом. Гумор на війні доречний?

– А гумор завжди доречний. Інколи насуплений серйозний вигляд зовсім недоречний. А гумор – це великий дар божий… А коли страшно, то він стає захисним бар'єром. Ти смієшся – і тобі легше. Коли починаєш уже лякатися – то це дуже погано, особливо на фронті, коли від твого психічного здоров'я залежить життя інших людей. Тому що у Донецькому аеропорту не було зайвих людей. Там не вистачало людей. І кожен відповідав за якийсь сектор. Якщо б він почав робити дурниці і пішов, утік, паніка почалася? Цього не було. Були жарти. А жарти не особливі, вони звичайні, армійські, чоловічі. Вони жартують – і правильно роблять (усміхається).

На кожне питання медійник відповідає розлого, говорить живою мовою, підбирає цікаві приклади, важко його перервати. Зі свого досвіду Олександр каже, що важливо вміти перервати співрозмовника. Для майбутніх журналістів він має низку порад. Перш за все – навчитися спілкуватися з людьми, не боятися робити перший крок до своєї мети і зберігати за будь-яких умов власну гідність. Між іншим, цьогоріч у листопаді Олександр зустрічався зі студентами Івано-Франківського університету у межах соціально-освітнього проекту «ТСН» «Ті, що вражають», де ділився з ними досвідом і надихав своїм прикладом.

Журналістський досвід Олександра не тільки телевізійний. Ще під час навчання в Інституті журналістики Київського університету імені Шевченка Загородний проходив практику на радіо. Він починав працювати, коли у Києві було декілька телерадіокомпаній. Згадує про роботу на радіо «Промінь» у ті часи: «У мене була валізка і квадратовий диктофон. Записували на звичайну аудіокасету. І мікрофон шикарний, телескопічний такий». Вже на четвертому курсі Сашко пішов стажуватися на канал «1+1», де й досі працює.

Цікавлюся про відмінності роботи на радіо і телебаченні. Олександр Загородний каже, що у роботі тележурналістів є особливість, яка відрізняє їх від інших медійників. Так, на зйомках може бути що завгодно – і щось цікаве, і те, чого не можна показати, і те, чого б за інших умов не додав у матеріал. Як приклад наводить нещодавнє відкриття саркофага: «Оператор помітив, як біля самого реактора літають синички. Якби він їх не зняв, я б цього не написав ніколи. Це наша творчість. І не тільки оператора і журналіста – навіть водія: він нас довіз – є матеріал, не довіз – ні».

Говорить, що у радіо своя особлива магія. Та він уже звик до телебачення, хоча тут потрібно ще й думати про те, як «приліпити себе у картинку»: «Мені не завжди подобається, точніше, у більшості випадків не подобається, як я виглядаю».

Олександр каже, що не вміє відпочивати. Він не може абстрагуватися від професії навіть у вільний час: «Будь-яка людина, яка любить свою роботу і займається нею, завжди про неї думає». За вісімнадцять років роботи на каналі використав усього 260 днів відпустки – трохи більше восьми місяців. Утім він захоплюється подорожами і малою авіацією, часто поєднуючи роботу із хобі.

На рахунку Олександра Загородного вже 63 країни світу. Бував журналіст не лише у «гарячих» точках, а й у дуже холодних. Про це він розповів для проекту «Люди, які вражають». Коли у 2000-му команда українських парашутистів вирішила стрибнути на Північний полюс, Олександр попросив узяти туди і знімальну групу «ТСН». Не обійшлося без пригод – коли настав час повертатися назад, журналіст сів не у свій гелікоптер і мало не залишився на полюсі. Протягом місяця, поки група діставалася до найхолоднішої північної точки, журналіст не гаяв часу – писав репортажі і знімав сюжети. І тепер Олександр каже, що журналістика – це спосіб життя, адже безліч ідей тут народжуються у чергах, під час зустрічей і коротких розмов, навіть анекдот може перерости в історію.