Олександр Клименко створює фотоісторію незалежної України та її народу. На початку 90-х він документував миротворчу діяльність Збройних Сил України - у Косово, в Придністоров`ї. Протягом останніх років знімає події на сході України, видав фотокнигу "Фронтовий альбом".
«Сашко Клименко – людина, повністю віддана справі, – каже журналіст ТСН Олександр Моторний. – Не шкодує ні часу, ні сил, аби зробити справу якісно. В багатьох речах він є взірцем для мене. В професійному плані – фотожурналіст, який правильно бачить і розуміє події. В особистісному – дуже класна людина… Якісна людина».
Моторний знайомий з Клименком протягом багатьох років і радіє, що має друга, здатного завжди зрозуміти й прийти на допомогу.
Війна влаштовує перевірку: на силу духу, на вміння дружити. На професійність, зрештою. Схоже, Клименко склав тест успішно.
Олександр Моторний переходить до конкретніших речей і згадує історію, що трапилася восени минулого року на позиції «Зеніт» поблизу Донецького летовища:
«Ми потрапили під мінометний обстріл. Міни летять, ми біжимо, а Сашко – уявляєте? – примудрився, попри небезпеку, ще знімати все на бігу!»
Війна влаштовує перевірку: на силу духу, на вміння дружити. На професійність, зрештою. Схоже, Клименко склав тест успішно.
Олександр Моторний переходить до конкретніших речей і згадує історію, що трапилася восени минулого року на позиції «Зеніт» поблизу Донецького летовища:
«Ми потрапили під мінометний обстріл. Міни летять, ми біжимо, а Сашко – уявляєте? – примудрився, попри небезпеку, ще знімати все на бігу!»
Фото Олександра Клименка
Олександр Клименко працює невпинно і щасливий жити таким життям – починаю розуміти це з перших хвилин нашого знайомства. Не зупинятися ні на хвилину, роботою витягати себе з будь-яких криз – життєве кредо людини, котрій пощастило мати улюблену справу в якості професії.
Наша бесіда з Клименком відбувається в редакції газети «Голос України», кореспондентом якої він працює. Поки я роздивляюся його «Фронтовий альбом», мій співбесідник завершує роботу над інтерв`ю з Віктором Муженком, головнокомандувачем Збройних Сил України. В якості назви обирає красномовну цитату «Чи можемо ми визволити Донбас? Можемо…».
Наша бесіда з Клименком відбувається в редакції газети «Голос України», кореспондентом якої він працює. Поки я роздивляюся його «Фронтовий альбом», мій співбесідник завершує роботу над інтерв`ю з Віктором Муженком, головнокомандувачем Збройних Сил України. В якості назви обирає красномовну цитату «Чи можемо ми визволити Донбас? Можемо…».
- Ну, як тобі назва? – Питає Олександр.
- Хм… Обнадійливо! – Кажу.
- Так, обнадійливо…
- Хм… Обнадійливо! – Кажу.
- Так, обнадійливо…
Юність і безстрашшя
Олександр Клименко, один з найвідоміших українських фотокореспондентів, мав далеку від фотографування першу дитячу мрію: хотів бути теслею, як дід. Зараз каже, що міг би цим займатись у якійсь альтернативній реальності. Пізніше, навчаючись у восьмому класі, прочитав книгу радянського письменника Миколи Чуковського «Водії фрегатів: про видатних мореплавців XVIII – початку XIX-го століття». І захопився подорожами. Так з`явилася нова мрія: стати моряком, аби побувати в далеких краях.
Вперше подумав про професію фотографа, коли йому купили фотоапарат. Пригадує: «В ті часи було так: якщо ти фотограф – значить, крутий пацан. Майже космонавт».
Вчився у Чернігівському технічному училищі № 15. Натхненно розповідає про Юрія Аврамовича Цвєтова – викладача, що допоміг тоді у формуванні світогляду і пошуках себе. Цвєтов мав хист до інтелектуальних бесід, розумівся на тонкощах фото- та кіномистецтва.
Далі була армія. Олександр з посмішкою вдячності говорить про сержанта Бориса Кондрашова: «Совєтська армія – тупа штука, але й там трапляються світлі люди».
«Хочеш бути журналістом? - питав Кондрашов. – Тоді читай, займайся саморозвитком». І порадив книгу «Наодинці з осінню» Костянтина Паустовського. А там – мистецтво, література, минуле і сучасність…
Ідея знімати війну з`явилась у житті Клименка на початку 90-х років. Перший воєнний конфлікт, побачений на власні очі, – Придністров`я, 1992 рік. Познайомився з молодими людьми, котрі сприймали війну як романтичну гру. Далі – 1994 рік, Сараєво. Звідти спогади зовсім не такі безтурботні. Знищене місто, голодні люди. Страх.
Втім, найстрашнішою війною стала та, що відбувається на рідній землі й щодня забирає життя знайомих, друзів, – та й просто співвітчизників. Жахливішої не буває.
Цій війні присвячений «Фронтовий альбом» – фотокнига, до якої увійшло близько двохсот фотографій, створених Олександром протягом 2014-го – 2016-го років.
До цього було видано ще чотири фотоальбоми: «Україна. 10 років руху» (присвячений десяти першим рокам в історії незалежної України – Авт.), «Миротворча діяльність українських військ. Перше десятиліття», «Крізь вогонь і сльози» (також про миротворчу діяльність Збройних Сил України – Авт.), «Леонід Кравчук. 80 років з Україною».
Олександр Клименко, один з найвідоміших українських фотокореспондентів, мав далеку від фотографування першу дитячу мрію: хотів бути теслею, як дід. Зараз каже, що міг би цим займатись у якійсь альтернативній реальності. Пізніше, навчаючись у восьмому класі, прочитав книгу радянського письменника Миколи Чуковського «Водії фрегатів: про видатних мореплавців XVIII – початку XIX-го століття». І захопився подорожами. Так з`явилася нова мрія: стати моряком, аби побувати в далеких краях.
Вперше подумав про професію фотографа, коли йому купили фотоапарат. Пригадує: «В ті часи було так: якщо ти фотограф – значить, крутий пацан. Майже космонавт».
Вчився у Чернігівському технічному училищі № 15. Натхненно розповідає про Юрія Аврамовича Цвєтова – викладача, що допоміг тоді у формуванні світогляду і пошуках себе. Цвєтов мав хист до інтелектуальних бесід, розумівся на тонкощах фото- та кіномистецтва.
Далі була армія. Олександр з посмішкою вдячності говорить про сержанта Бориса Кондрашова: «Совєтська армія – тупа штука, але й там трапляються світлі люди».
«Хочеш бути журналістом? - питав Кондрашов. – Тоді читай, займайся саморозвитком». І порадив книгу «Наодинці з осінню» Костянтина Паустовського. А там – мистецтво, література, минуле і сучасність…
Ідея знімати війну з`явилась у житті Клименка на початку 90-х років. Перший воєнний конфлікт, побачений на власні очі, – Придністров`я, 1992 рік. Познайомився з молодими людьми, котрі сприймали війну як романтичну гру. Далі – 1994 рік, Сараєво. Звідти спогади зовсім не такі безтурботні. Знищене місто, голодні люди. Страх.
Втім, найстрашнішою війною стала та, що відбувається на рідній землі й щодня забирає життя знайомих, друзів, – та й просто співвітчизників. Жахливішої не буває.
Цій війні присвячений «Фронтовий альбом» – фотокнига, до якої увійшло близько двохсот фотографій, створених Олександром протягом 2014-го – 2016-го років.
До цього було видано ще чотири фотоальбоми: «Україна. 10 років руху» (присвячений десяти першим рокам в історії незалежної України – Авт.), «Миротворча діяльність українських військ. Перше десятиліття», «Крізь вогонь і сльози» (також про миротворчу діяльність Збройних Сил України – Авт.), «Леонід Кравчук. 80 років з Україною».
Фото Олександра Клименка. Боснія і Герцеговина, Мостар, вулиця Церковна. 24 листопада 1997 р. Хорватський повстанець дід Звонко скаржиться на недостатню увагу влади до учасників війни.
Про далекі мандрівки й близьку війну
Подорожі для Олександра стали мрією дитинства й лейтмотивом життя. Екзотична Африка – обожнюваною землею, куди завжди хочеться повернутися, майже домівкою. Його візити там святкують, йому радіють щиро, по-дитячому. Так, наче бід не існує. Він щоразу привозить друзям-африканцям фотографії й нові враження. Частково відкриває їхнім очам завісу над ніколи небаченим іншим континентом. «Я для африканців – Миклухо-Маклай», - каже, посміхаючись, Олександр.
У 2008 році він представив проект «Дикий, дикий Захід», над яким працював протягом кількох років. Проект об`єднав в одну потужну історію два світи – захід Африки (Ліберія, Сьєрра-Леоне) та захід України (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області). «Знімаючи деталі побуту гуцульських і африканських селян, я помітив багато спільного. Перш за все, вони схожі у своїй безпосередності», – розказав Олександр на презентації проекту.
Життя щосили тягне Клименка до нових шалених подорожей. А він запрошує аудиторію приєднатися. Останнім часом маршрут не такий далекий, як країни Африки. І не такий екзотичний. І, мабуть, надто неприємний, болючий, але що поробиш. Фотографії з «Фронтового альбому» затягують, і ти відчуваєш: опір неможливий. Бракує сил пручатися. Відкриваєш навмання сторінку і опиняєшся посеред покинутої (назавжди?) кімнати. Там жили діти турботливих і охайних батьків. Розкидане по підлозі сміття, неприбрані ліжка, залишений на самоті іграшковий ведмедик. Дисонанс із турботливо поклеєними шпалерами. Та й з усім, що було тут до війни.
Подорожі для Олександра стали мрією дитинства й лейтмотивом життя. Екзотична Африка – обожнюваною землею, куди завжди хочеться повернутися, майже домівкою. Його візити там святкують, йому радіють щиро, по-дитячому. Так, наче бід не існує. Він щоразу привозить друзям-африканцям фотографії й нові враження. Частково відкриває їхнім очам завісу над ніколи небаченим іншим континентом. «Я для африканців – Миклухо-Маклай», - каже, посміхаючись, Олександр.
У 2008 році він представив проект «Дикий, дикий Захід», над яким працював протягом кількох років. Проект об`єднав в одну потужну історію два світи – захід Африки (Ліберія, Сьєрра-Леоне) та захід України (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області). «Знімаючи деталі побуту гуцульських і африканських селян, я помітив багато спільного. Перш за все, вони схожі у своїй безпосередності», – розказав Олександр на презентації проекту.
Життя щосили тягне Клименка до нових шалених подорожей. А він запрошує аудиторію приєднатися. Останнім часом маршрут не такий далекий, як країни Африки. І не такий екзотичний. І, мабуть, надто неприємний, болючий, але що поробиш. Фотографії з «Фронтового альбому» затягують, і ти відчуваєш: опір неможливий. Бракує сил пручатися. Відкриваєш навмання сторінку і опиняєшся посеред покинутої (назавжди?) кімнати. Там жили діти турботливих і охайних батьків. Розкидане по підлозі сміття, неприбрані ліжка, залишений на самоті іграшковий ведмедик. Дисонанс із турботливо поклеєними шпалерами. Та й з усім, що було тут до війни.
Фото Олександра Клименка
Лякає ступінь відчаю, до якого варто довести людину, аби вона тікала ось так. Не думаючи не те що про завтра, а й про якийсь далекий, гіпотетично можливий день повернення. Уявляти це боляче, дивитися боляче, але варто, вважає Клименко.
Між двома вимірами — паралельними світами — існує зв`язок. Потяг, за котрим уже давно закріпилася назва «Київ — Війна». Така проста й символічна характеристика вразила Олександра, тож він використав цей символ у передмові до «Фронтового альбому». Так, про потяг «Київ — Війна» не треба було б забувати. Шість годин минають — і ти опиняєшся поза межами всього, що звичне і комфортне. Космос — хаос. Спокій — жах. Море часу — кожна хвилина як потенційно остання.
Але пасажиром потягу варто ставати, якщо нема страху. Страх там — не помічник. «Якщо боїшся, не їдь на війну»,— щоразу радить Олександр.
Йому самому вдається контролювати почуття страху. А також не шкодувати сил, коли йдеться про важливі речі.
Роман Бочкала, близький друг Олександра, розказав історію, що відбулася влітку 2014-го року, під час артобстрілу гори Карачун під Слов`янськом:
«Це був день народження Петровича (день народження Клименка 22 червня — Авт.). Ранком їхали в БТРі, вночі спали зовсім мало, були виснажені. Петрович, попри втому, о 5-ій ранку відкрив люки й почав знімати. Перше для Клименка— це робота. Пошук цікавого ракурсу. І, що характерно, цей пошук ракурсу ніколи не входить у конфлікт із людяністю. Петровичу завжди вдається діяти порядно по відношенню і до колег, і до об`єктів зйомки — військовослужбовців, солдатів, офіцерів».
Між двома вимірами — паралельними світами — існує зв`язок. Потяг, за котрим уже давно закріпилася назва «Київ — Війна». Така проста й символічна характеристика вразила Олександра, тож він використав цей символ у передмові до «Фронтового альбому». Так, про потяг «Київ — Війна» не треба було б забувати. Шість годин минають — і ти опиняєшся поза межами всього, що звичне і комфортне. Космос — хаос. Спокій — жах. Море часу — кожна хвилина як потенційно остання.
Але пасажиром потягу варто ставати, якщо нема страху. Страх там — не помічник. «Якщо боїшся, не їдь на війну»,— щоразу радить Олександр.
Йому самому вдається контролювати почуття страху. А також не шкодувати сил, коли йдеться про важливі речі.
Роман Бочкала, близький друг Олександра, розказав історію, що відбулася влітку 2014-го року, під час артобстрілу гори Карачун під Слов`янськом:
«Це був день народження Петровича (день народження Клименка 22 червня — Авт.). Ранком їхали в БТРі, вночі спали зовсім мало, були виснажені. Петрович, попри втому, о 5-ій ранку відкрив люки й почав знімати. Перше для Клименка— це робота. Пошук цікавого ракурсу. І, що характерно, цей пошук ракурсу ніколи не входить у конфлікт із людяністю. Петровичу завжди вдається діяти порядно по відношенню і до колег, і до об`єктів зйомки — військовослужбовців, солдатів, офіцерів».
Фото взяте з "Фронтового альбому"
Мистецтво про війну – завжди антивоєнне
«Війна – це певна акція, під час якої люди, що одне одного не знають, убивають заради слави й вигоди людей, що знають одне одного й одне одного не вбивають». Геніальні слова французького поета й філософа Поля Валері. Ми, схоже, ніколи більше не зможемо сприйняти їх як далеку абстракцію. Вони звучать десь зовсім поруч. Клименко використав ці слова в якості епіграфу до «Фронтового альбому». Ця фотокнига – фіксує війну й протестує проти неї водночас. Ще – показує, що війна не обмежується боями й утратами. Книга болю, страху смерті і, водночас, буденного щастя, адже на війні теж можливо відчути щастя. Новий день. Щоденний тріумф над смертю, котрий усвідомлюєш, тільки-но прийшовши до тями після чергової небезпеки й зрозумівши, що живеш далі. І, якщо пощастить, твої друзі теж живуть далі. На сторінках «Альбому» – все, побачене / почуте / відчуте людиною, що зважилась виїхати зі столиці потягом «Київ-Війна» і вийти на кінцевій. А десь-там проглядається зупинка «Мир». Потяг мусить туди нарешті доїхати. Швидше б уже.
Мрії Олександра зрозумілі кожному: він хоче якомога скоріше відчути мир на своїй землі. Хоче, аби сім`я була щасливою. Аби син-старшокласник вдало влаштувався в житті, мав серйозну професію й міг не думати про шматок хліба. Хоче займатися й далі улюбленою справою – адже стільки всього ще не знято й не показано.
Останнім часом Олександр знайомить світ з «Фронтовим альбомом». 14-го грудня представляв книгу у Брюсселі. Мета альбому – показати в деталях, що відбувається на сході України. Показати життя простих людей, які вирішили не боятися. Олександра засмучує те, що про війну багато чого лишається невідомим. Що дістати акредитацію – непросте завдання для журналіста. Засмучує неназивання речей своїми іменами: «Вони прийшли на мою землю й убивають моїх співвітчизників. Це мої вороги, ким ще я можу їх вважати?».
Бог беріг його від поранень і важких травм (як фізичних, так і моральних) протягом двох десятиліть роботи в гарячих точках. Перша така травма трапилася не в Сараєво і не в Африці, а в Києві, на вулиці Грушевського. 19-го січня 2014-го року, під час Революції Гідності. Уламки світлошумової гранати пробили ногу і зачепили щоку. «Пощастило, що очі вціліли», – згадує Олександр. Пощастило, але…
Цей день, мабуть, можна вважати одною з точок відліку. Так розпочинався невеселий період в історії країни, – і в житті Клименка. Період нового, серйознішого сприйняття життя і смерті. Починався новий конфлікт, який уже неможливо буде споглядати відсторонено. Війна, що загрожує спокою близьких і друзів, приречена стати особистою війною.
На відміну від більшості українських колег, Клименку не довелося «перероджуватися» у воєнного журналіста. Та все ж, у певному сенсі, від переродження було не сховатись. Він дорослішав разом з іншими, менш досвідченими. Бачив те, чого й уявити не міг раніше. Переживав трагедії. Вчився цінувати миті й секунди кожного дня і розуміти, що їхня кількість обмежена.
Найболючішим ударом для Олександра стала смерть п`ятьох вертольотчиків біля Слов`янська в ніч на 2-го травня 2014-го року. Руслан Плоходько, Олександр Сабада, Сергій Руденко, Микола Топчій та Ігор Гришин проводили повітряне патрулювання над Слов`янськом. Терористи збили їхні вертольоти керованими ракетами. Майже всі загиблі були давніми приятелями Клименка.
Цю історію Олександр не вперше розказує журналістам. Не диво, що вона щоразу дається йому емоційно важко. Це було давно, багато хорошого й лихого сталося відтоді, та він, здається, все ще не може повірити.
Кореспондентка ТСН Наталя Нагорна розповідає історію, що трапилася з нею та Олександром на шахті Бутівка на початку червня 2015-го року, коли на шахту тільки-но зайшли українські військові.
«Ми приїхали на ніч. Вночі фотографувати надзвичайно складно – складніше, аніж знімати відео. Клименко був змушений підходити впритул до стрільців та кулеметників, знімав, як міняють «равлики» на автоматичному гранатометі. В ту ніч українські військові хотіли повісити прапор на найвищу точку шахти, але вороги помітили їх у сутінках. Обох прапороносців принесли пораненими. В одного була трохи розбита голова. Ми лягали спати покотом і жартували з Клименком, що, мовляв, як це добре – прапор висить, хлопців зняли з башти, бій закінчений, всі живі. Прокинулися вкриті чорним вугільним пилом. Від холоду з носа текла чорна юшка. Ми пили каву, а Саша фотографував, якою смачною може бути кава після ночі в стволі. Пізніше в місце, де ми ночували, влучила артилерія. Ще через місяць ми дізналися, що в хлопця-прапороносця було не легке поранення, а снайперська куля в голові – він помер за 5 днів. Але в ту ніч на Сашиних фото я особисто щаслива – і всі начебто живі».
«Війна – це певна акція, під час якої люди, що одне одного не знають, убивають заради слави й вигоди людей, що знають одне одного й одне одного не вбивають». Геніальні слова французького поета й філософа Поля Валері. Ми, схоже, ніколи більше не зможемо сприйняти їх як далеку абстракцію. Вони звучать десь зовсім поруч. Клименко використав ці слова в якості епіграфу до «Фронтового альбому». Ця фотокнига – фіксує війну й протестує проти неї водночас. Ще – показує, що війна не обмежується боями й утратами. Книга болю, страху смерті і, водночас, буденного щастя, адже на війні теж можливо відчути щастя. Новий день. Щоденний тріумф над смертю, котрий усвідомлюєш, тільки-но прийшовши до тями після чергової небезпеки й зрозумівши, що живеш далі. І, якщо пощастить, твої друзі теж живуть далі. На сторінках «Альбому» – все, побачене / почуте / відчуте людиною, що зважилась виїхати зі столиці потягом «Київ-Війна» і вийти на кінцевій. А десь-там проглядається зупинка «Мир». Потяг мусить туди нарешті доїхати. Швидше б уже.
Мрії Олександра зрозумілі кожному: він хоче якомога скоріше відчути мир на своїй землі. Хоче, аби сім`я була щасливою. Аби син-старшокласник вдало влаштувався в житті, мав серйозну професію й міг не думати про шматок хліба. Хоче займатися й далі улюбленою справою – адже стільки всього ще не знято й не показано.
Останнім часом Олександр знайомить світ з «Фронтовим альбомом». 14-го грудня представляв книгу у Брюсселі. Мета альбому – показати в деталях, що відбувається на сході України. Показати життя простих людей, які вирішили не боятися. Олександра засмучує те, що про війну багато чого лишається невідомим. Що дістати акредитацію – непросте завдання для журналіста. Засмучує неназивання речей своїми іменами: «Вони прийшли на мою землю й убивають моїх співвітчизників. Це мої вороги, ким ще я можу їх вважати?».
Бог беріг його від поранень і важких травм (як фізичних, так і моральних) протягом двох десятиліть роботи в гарячих точках. Перша така травма трапилася не в Сараєво і не в Африці, а в Києві, на вулиці Грушевського. 19-го січня 2014-го року, під час Революції Гідності. Уламки світлошумової гранати пробили ногу і зачепили щоку. «Пощастило, що очі вціліли», – згадує Олександр. Пощастило, але…
Цей день, мабуть, можна вважати одною з точок відліку. Так розпочинався невеселий період в історії країни, – і в житті Клименка. Період нового, серйознішого сприйняття життя і смерті. Починався новий конфлікт, який уже неможливо буде споглядати відсторонено. Війна, що загрожує спокою близьких і друзів, приречена стати особистою війною.
На відміну від більшості українських колег, Клименку не довелося «перероджуватися» у воєнного журналіста. Та все ж, у певному сенсі, від переродження було не сховатись. Він дорослішав разом з іншими, менш досвідченими. Бачив те, чого й уявити не міг раніше. Переживав трагедії. Вчився цінувати миті й секунди кожного дня і розуміти, що їхня кількість обмежена.
Найболючішим ударом для Олександра стала смерть п`ятьох вертольотчиків біля Слов`янська в ніч на 2-го травня 2014-го року. Руслан Плоходько, Олександр Сабада, Сергій Руденко, Микола Топчій та Ігор Гришин проводили повітряне патрулювання над Слов`янськом. Терористи збили їхні вертольоти керованими ракетами. Майже всі загиблі були давніми приятелями Клименка.
Цю історію Олександр не вперше розказує журналістам. Не диво, що вона щоразу дається йому емоційно важко. Це було давно, багато хорошого й лихого сталося відтоді, та він, здається, все ще не може повірити.
Кореспондентка ТСН Наталя Нагорна розповідає історію, що трапилася з нею та Олександром на шахті Бутівка на початку червня 2015-го року, коли на шахту тільки-но зайшли українські військові.
«Ми приїхали на ніч. Вночі фотографувати надзвичайно складно – складніше, аніж знімати відео. Клименко був змушений підходити впритул до стрільців та кулеметників, знімав, як міняють «равлики» на автоматичному гранатометі. В ту ніч українські військові хотіли повісити прапор на найвищу точку шахти, але вороги помітили їх у сутінках. Обох прапороносців принесли пораненими. В одного була трохи розбита голова. Ми лягали спати покотом і жартували з Клименком, що, мовляв, як це добре – прапор висить, хлопців зняли з башти, бій закінчений, всі живі. Прокинулися вкриті чорним вугільним пилом. Від холоду з носа текла чорна юшка. Ми пили каву, а Саша фотографував, якою смачною може бути кава після ночі в стволі. Пізніше в місце, де ми ночували, влучила артилерія. Ще через місяць ми дізналися, що в хлопця-прапороносця було не легке поранення, а снайперська куля в голові – він помер за 5 днів. Але в ту ніч на Сашиних фото я особисто щаслива – і всі начебто живі».
Фото Олександра Клименка
Життя в подорожах непередбачуване, адже море не мусить щоразу бути лагідним. Якщо великі хвилі лякають, краще лишитися вдома. Олександр Клименко давно звик до хвиль. Боятися нема коли: на нього чекають ще тисячі нерозказаних історій.
Віра Дужак, журналістка
